Blueneck відкрили таємницю своєї назви

20 жовтня британські построкери Blueneck відіграли свій перший концерт в українській столиці. Концерт відбувся в одному з залів музею І.Гончара. Наступного дня нам вдалося зустрітись із фронтменом Данканом Етвудом (Duncan Attwood), басистом Беном Пейджетом (Ben Paget) та гітаристом Річем Седлером (Rich Sadler), які відповіли на запитання ФаДієзу.

Розкажіть, які у вас враження від концерту в Києві?

Duncan: Нам усім дуже-дуже сподобалось. Це мабуть найкращий концерт за час цього туру. Я кажу абсолютно чесно. Енергія, яку ми віддавали публіці, поверталась до нас, давала нам ще більше енергії, наповнювала нас любов’ю. Нам би дуже хотілося повернутись сюди знову.

Ben: Мені дуже сподобався ентузіазм публіки. Навіть ще до того, як ми почали грати, люди вже стояли прямо перед сценою, уважно дивилися на те, як ми готувалися. Дуже приємно грати для людей, зацікавлених настільки.

Якої реакції ви очікуєте від аудиторії? Вам більше подобається, коли люди втрачають розум від вашої музики, чи коли вони сприймають її спокійно та вдумливо?

Rich: Для мене вчорашня аудиторія була просто ідеальною: мені подобається, коли публіка хоче взаємодіяти, щось вигукувати нам. Мені не потрібно, щоб люди були тихі та сповнені поваги. Я хочу, щоб вони брали участь у тому, що відбувається. Говорили з нами, а ми – з ними. У цьому і є суть живих виступів – у взаємодії обох сторін. Якби ми хотіли грати в тиші, ми б залишилися на нашій репетиційній базі.

Duncan: Мені також здалося дуже цікавим, що багато хто зі слухачів дуже уважно слідкував за нами: за тим, що ми грали, які акорди; за тим, як налаштовано наше обладнання. Люди рідко звертають увагу на такі речі. Для мене велика честь, що фани настільки зацікавлені в тому, що ми робимо. Нам дуже пощастило.

Можете трохи розказати про ваше обладнання та інструменти?

Rich: Насправді, ми не дуже заморочуємося усіма цими технічними штуками. Ми просто підключаємо усе і починаємо грати.

А що за гітари ви використовуєте?

Rich: Ми маємо гітари з обмежених серій. У нас контракт з фірмою Fender, за яким ми можемо купувати їхнє обладнання дешевше, ніж зазвичай. Я граю на Fender Jaguar Limited Edition. Це не щось вкрай унікальне, будь-хто може купити собі таку гітару, хоча їх і не дуже часто зустрінеш. А от у Данкана вінтажний Telecaster, здається, 73-го року. Оце справжня краса!

Чи сподобалося вам приміщення в якому ви грали? Як вам було грати у музеї?

Ben: Мені подобається виступати у різних місцях. І грати з усіма цими картинами та фотографіями на стінах було просто фантастично. Спочатку я хвилювався, чи не занадто яскравим буде світло. Але потім усе підправили, і виявилося, що це дуже гарне місце для концерту.

Ви пам’ятаєте якісь із цих картин?

Ben: Я пам’ятаю, там була велика фотографія на якій було зображена багато людей.

Це дуже стара фотографія, десь 19-го століття, українських селян в народних костюмах.

Ben: Так, саме вона. Я пам’ятаю, що я дуже часто дивився на їхні обличчя. Було схоже, ніби вони слухають нашу музику, і ніби вони трохи здивовані тим, що чують.

Rich: Було би класно і собі мати такий костюм, як у них.

Ben: Або грати перед аудиторією, де всі одягнені у такі костюми.

А як щодо звуку, акустики в цьому залі?

Rich: Коли вперше заходиш у велике порожнє приміщення, дуже важко сказати, яким зрештою буде звук під час концерту. І нам, на сцені, важко сказати, що саме чує аудиторія. Але як на мене, звук був чудовий.

Duncan: Так, ти приходиш у це велике, порожнє приміщення, в якому кожен звук відлунюється занадто сильно. Тож ти сподіваєшся, що, коли зал заповнять люди, звук пом’якшиться, стане краще. Спочатку в мене були сумніви, але зрештою звук виявився дуже хорошим.

Я впевнений, що вам увесь час ставлять це питання, та все ж, чи могли б ви пояснити значення назви вашого гурту?

Duncan [звертається до гурту]: Ну що ми вигадаємо цього разу?

Ben: Ми зазвичай просто вигадуємо різні пояснення. Але давайте вже розповімо правду.

Duncan: Ок, вам пощастило. Ми ще нікому не розповідали, що ж насправді означає «Blueneck». Але сьогодні ми в гарному настрої, тож розповімо справжнє значення. І може виявитись, що це пояснення зовсім не настільки глибоке та значуще, як ви сподіваєтесь.

Насправді, я народився із зайвими венами, які проходять від голови, через шию у плече. Інколи вони можуть набрякати, і шия набуває синього кольору. У школі мене за це дражнили та називали blueneck [«синя шия»]. І потім ми просто використали це слово.

І тепер інколи, коли я співаю дуже гучно, з сильним напруженням, моя шия може набрякати. Я не впевнений, чи хтось помітив це вчора, але під час останньої пісні, коли ми вийшли на біс, я співав подалі від мікрофону. І якщо хтось сфотографував мене в цей момент, то ви можете побачити, що моя шия виглядає просто величезною.

Rich: Не тільки шия, я й дупа [сміється].

Duncan: Ну, ось тому ми й називаємось «Blueneck». Це пов’язано особисто зі мною. Тепер я відчуваю таке полегшення [сміється]. Як добре нарешті виговоритись!

Як ви створювали своє звучання? Ви одразу вирішили грати пост-рок, чи прийшли до такого звучання поступово?

Ben: Взагалі-то все починалося з джаз-фанкового тріо, дуже давно. Спочатку звук був трохи більш попсовий, таке-собі традиційне інді. Потім почав потроху мінятись. Ми пробували грати у жанрі Bristol sound, але невдовзі наша музика природним шляхом перетворилася на пост-рок, хоча ми цього навіть і не усвідомлювали. Ми навіть не чули про такий жанр, як пост-рок, аж допоки не випустили «Scars of the Midwest».

Duncan: Так, коли ми випустили перший альбом «Scars of the Midwest», ми навіть не знали про існування построкової сцени. Я тоді тільки починав слухати такі гурти як Godspeed You! Black Emperor та Sigur Ros. Тож ми навіть не думали, що робимо музику в якомусь особливому стилі. Ми просто грали. А ось із другим альбомом ми уже усвідомлювали існування такого стилю і, можливо, частково намагалися йому відповідати. Але в третьому альбомі, «Repetitions», ми прагнули не використовувати цю стереотипну построкову формулу. Я думаю, це помітно по його звучанню.

Rich: Я у гурті не з моменту його заснування. Але з самого початку я був їхнім фаном. Я вперше побачив, як ці хлопці грають, ще 11 років тому у якомусь клубі. Я тоді грав у іншому колективі. Тоді я подумав: «Ого! Це один з найкращих гуртів, які я коли-небудь бачив!»  Після цього, наступні чотири чи п’ять років я набридав їм, аж поки вони погодились прийняти мене у свою групу.

У той час вони звучали зовсім інакше, але те, як вони вміли писати пісні, грати, передавати емоції, мене захопило вже тоді. Тож і наш наступний альбом може бути яким завгодно. Коли ми візьмемо пісні, які пише Данкан, та пропустимо їх крізь себе, хто знає, що з цього вийде. У наступному альбомі ми можемо знову грати  джаз-фанк, або, хто знає, doom-metal?

Duncan: Ну ні, це вже я вам точно кажу, такого не буде. Таких пісень я не писатиму.

Rich: Як на мене, головне, що відрізняє нас від гуртів, з якими нас порівнюють, це пісні та мелодичність. І це, звичайно, ніколи не зміниться.

Duncan: Так, це найголовніший аспект – мелодія, яку нам буде приємно грати, яку мені буде приємно співати. Також в Blueneck завжди буде вокальна складова. Ми дуже відкриті до експериментів із музикою, але вона завжди буде мелодичною, а також матиме певний елемент меланхолії. Просто тому що я меланхолічний.

Наскільки сильно ваш продюсер Мет Семпсон вплинув на ваш третій альбом?

Duncan: Він заохочував нас досліджувати межі наших можливостей. Не було такого, що ми писали музику, а продюсер лише робив її звучання трохи кращим. Він заохочував нас навчитись створювати цілісний звук. Коли на записах ви чуєте, як якийсь ефект з’являється, а потім зникає, то це було зроблено вживу, в реальному часі.

Rich: Він не дуже сильно втручався в те, що ми робили. Не приходив і не казав: «ОК, хлопці, ми зробимо це ось так-то і так-то». Він зміг досягти ідеального балансу: допомагав нам, але не намагався все контролювати і ставати в нас на шляху. Мет був дуже радий, коли ми пропонували зробити щось неймовірне, він наче якийсь божевільний вчений.

Ben: І атмосфера в його студії просто фантастична. Єдине освітлення в ній – це різдвяні гірлянди. Там є приблизно сімдесят-вісімдесят різних гітарних ефектів, з якими можна експериментувати.

Пост-рок часто порівнюють з класичною академічною музикою. Чи ви вважаєте себе творцями якоїсь «високої культури»?

Rich: Я сподіваюся, що ми не робимо нічого подібного. У цьому є якийсь снобізм. Наче ми кращі, ніж усі інші. Ми не якісь там великі музиканти. Я вважаю, хороший смак набагато важливіший, ніж здібності. Як на мене, людина може грати тільки чотири акорди на гітарі, головне, щоб вона створювала справді емоційну музику. Це не має бути симфонія. Я хочу відчувати емоції, я не хочу занадто багато роздумувати про те, що чую. Я не хочу думати, що я кращий, ніж хтось інший, мені зовсім не подобається таке ставлення.

Duncan: Я розумію, що музика Blueneck досить темна, похмура. Тож хтось може подумати, що ми якісь неприступні. Але це не так. Я хочу, щоб люди розуміли, що ми нормальні хлопці, і Blueneck – це лише спосіб вивільнити ту темряву, яка є в кожному з нас. Але загалом ми дуже відкриті люди. Будь-хто може випити з нами пива, прийти до нас у гості абощо.

Розкажіть, як ви створюєте свою музику?

Ben: Зазвичай все починається з Данкана. Він приходить до нас із якимись ідеями. Іноді ми працюємо з ними у студії, іноді просто граємо разом.

Rich: У Данкана є дуже гарний дім за містом, там гарне піаніно. І коли ми працювали над останнім альбомом, ми приїжджали до нього додому, він наливав нам по склянці «Jack Daniels», сідав за піаніно і грав. А ми з Беном просто слухали його роззявивши роти.

Ben: Бо він наливав нам дуже багато «Jack Daniels» [сміється].

Rich: Музика, яку він грає, дуже надихає. Після цього ми працюємо з матеріалом по-різному. Інколи допрацьовуємо в студії, а буває таке, що Данкан написав, і звучить саме так, як треба. Наприклад, пісня «Barriers down» залишилась без змін після того, як Данкан зіграв її вперше. Ми просто послухали і сказали: «Вона звучить ідеально. Можемо починати працювати над наступною піснею».

Ben: А інколи якась ідея не спрацьовує. Ти перероблюєш її і вона перетворюється на щось зовсім неочікуване.

Rich: І є такі пісні, які ви ніколи не почуєте.

Може ви колись видасте цей невикористаний матеріал?

Duncan: Ні. Якщо якісь пісні здаються нам недостатньо хорошими, щоб включити їх до альбому, то краще, щоб їх уже ніхто ніколи не почув. Насправді, ми й самі швидше за все вже не почуємо їх – я навіть не знаю, чи вони досі існують. Наприклад, під час запису цього альбому, був один трек, який ми ніяк не могли змусити звучати правильно. Продюсер Мет Семпсон просто видалив усе, і ми почали з нуля. Це правильно. Якби він не видалив ту пісню, то нам захотілося б спробувати її виправити. Але є речі, які просто неможливо змінити, ти маєш розпочати з самого початку. Ми так і зробили, і результат був дуже хорошим.

А хто пише тексти пісень?

Duncan: Я і Річ. Але переважно я, особливо для останнього альбому. А Річ в основному допомагав мені порадами. Якщо якийсь текст був не дуже хорошим, він пропонував мені нові ідеї. Через це писати тексти для останнього альбому мені було трохи легше. Бо створювати тексти пісень – це часто справжній... геморой [сміється]. Адже їх потрібно писати так, щоб все було ідеально. Тому що, коли альбом записано, ти вже не можеш нічого змінити. І добре, коли є хтось, хто може в цьому допомогти.

Чи вкладаєте ви в тексти власний досвід, власні проблеми?

Duncan: Можливо.

Ви намагаєтесь передати якусь інформацію через тексти своїх пісень, чи більш важливими є емоції?

Rich: Гарне запитання. У нас часто просять слова пісень, але ми ніколи їх не друкуємо. Мої улюблені гурти – це ті, які не пояснюють свої пісні повністю, які залишають щось незрозумілим. Їхні пісні не чорно-білі. І тоді ти можеш побачити у цій композиції своє власне життя. Іноді я чую пісню, яка мені дуже подобається, і думаю: «Який чудовий текст. Тут неначе співають про моє власне життя. У мене також було, наприклад, таке нещасливе кохання». Але потім, коли ти читаєш текст пісні, то розумієш: «Це зовсім не те, що я чув! Це зовсім не про моє життя», і дуже розчаровуєшся.

Ben: Річ також грає в іншому гурті, «Left Side Brain». У них є одна пісня, текст якої здавався мені дуже пов’язаним з моїм власним життям. Але потім він сказав мені, що її значення зовсім не таке, як я думав. Але це добре, коли людина знаходить якийсь особистий зв’язок із піснею. Нехай навіть автор вкладав у неї зовсім інший зміст.

Duncan: Я боюсь, якщо ми почнемо розповідати слухачам, яке саме значення мають наші пісні, то вони пов’язуватимуть їх особисто зі мною, з моїм власним життям. Але, як казали хлопці, набагато краще, якщо люди можуть пов’язати пісню зі своїм життям. Я вірю, що всі люди відчувають схожі емоції, хороші чи погані. І я не хочу, щоб люди вважали, що у наших піснях йдеться лише про моє життя.

Rich: Один з моїх улюблених гуртів – це ранні REM, те, що вони грали у 80-х та на початку 90-х. Але коли вони почали друкувати тексти своїх пісень, група раптом стала значно гіршою. Тож може це поганий знак: коли ти починаєш друкувати тексти, тобі кінець.

Ben: Окрім того, Данкан зазвичай не співає кожне слово абсолютно чітко. І люди чують те, що самі хочуть. Це кумедно, але інколи ці тексти виявляються кращими, ніж оригінал.

Duncan: Ну дякую тобі [сміється]! Дуже приємно таке чути!