Гурт Ария вперше виступив в Києві з новим вокалістом

Летять роки. Вперше я побачив «Арию» наживо в далекому 2001-му, Палац Спорту і повний зал патлатих підлітків, штурханина, галас, Кіпєлов на сцені. Летять роки: «Нашествие», тур «Крещение огнем», з незмінною банданою, залізяками на штанях, «літає» сценою Артур Бєркут.

Вечір четвертого листопада 2011 рік. В НАУ сходиться люд на концерт. Незмінна «Ария», з обиччям іншої людини на плакатах – з них дивиться русий молодий чоловік, невисокий, з приємною зовнішністю, дещо збентежений поряд з іншими учасниками. Це Михайло Житняков – новий виток рок-історії.

Я стою посеред холу біля ятки з мерчем і вивчаю прихильників. Летять роки. Так летять, що я не пізнаю вже тих патлатих хлопців. Ось заходять дівчата на високих підборах, у вбранні для вечірки явно іншого формату, поряд з ними – порядні та «огрядні» вже немолоді люди, поспішають купити футболку, надягаючи їх одразу ж, поспіхом ідуть до міні-бару пити пиво. Тут і покоління «дорослих металістів», з волоссям до поясу. Звісно, вже на підпитку, по кутках в суміші з матюками щось горлає молодь від 14 і старше.

У залі ЦКМ сцена перевтілилась: «Маршали» на ящиках з трафаретною маркою «Ария», велетенська барабанна установка з двома бас-бочками, освітлювачі, прожектори. Позаду сцени висить полотнище – це «Фенікс», химера, що відлітає в повітря, занурюючись у полум'я, – робота художника Лео Хао. Оглядаю залу: дивує наявність стільців, на які зрештою присутні розсаджуються. Невже на рок-концерті умісно сидіти? Дивуюся і сідаю сам.

Аж ось серед перших спроб скандування назви гурту музика стає гучнішою і хвилею накриває залу. Зала відповідає щирим криком, на сцену вибігає Максим Удалов, бере палички. Одразу ж «з рахунку» сцена стає яскравою – спалахують всі лампи, під акорди власної пісні вибігають інші музиканти. «Чёрный квадрат» зриває з місця зал. У центрі уваги – Михайло Житняков, він заводить усіх з першого куплету. Не знаючи слів (альбом же новий), зал активно намагається підспівувати. Після пісні гурт вітає прихильників, при чому говорить Віталій Дубінін – представляє нового вокаліста.

І понеслося! Нові пісні «качають» народ нічим не гірше за попередні, а голос  дійсно вирізняється оригінальністю. Ніби чогось не вистачало Бєркуту, а щось Михайло взяв від Валерія Кіпєлова. Після «Бои без правил» лунає надгучний симфонічний вступ до «Ночь короче дня», і тут зал просто зривається з місця у проходи, вилазить на крісла на задніх рядах – всі раді старезному та величному хіту.

Далі пісню розпочинає Віталій Дубінін, граючи на басу підходить до мікрофону і співає перший куплет «...до рассвета еще далеко!», лунають його слова, і далі гурт грає «Феникс», шостий трек з одноіменної платівки.

Музиканти активні на сцені. Попов підбігає до Холстініна і на програші гітаристи 

«міняють руки». Правою рукою кожен проводить медіатором по струнах іншого. Ще одна нова пісня, зал захоплює вир емоцій. Під сценою тусується олдовий металіст, майже дідусь, він зводить руки до сцени і від задоволення заплющчує очі та відкидає назад голову. Після пісні «Обман» гурту піднесли букет червоних троянд. А далі вже в перемішку – «Кровь за кровь», «Атилла», «Колизей». Остання пісня була якраз роботи з Бєркутом, і дивно, здається, що якби її співав Кіпєлов – він 

би заспівав її так само як зараз Михайло!

Музиканти тікають зі сцени, залишаючи одного ударника. Той, не розгубившись, лабає барабанне соло, стежачи за реакцією слухачів. Стає помітно, що за барабанами Максим сидить босий!

З новими силами все гучніше і гучніше далі проходять крізь звукові перетинки новіші хіти разом з олдовими. На «Осколке льда» зал піднімає угору запальнички.

«Герой асфальта» з неймовірним соло від Холстініна. Потім «Улица роз» з альбому 1987 року. Після неї зал стоячи аплодує, скандуючи «Ария». Так музиканти виходять вже останній раз – відбувається коротке представлення всіх, хто на сцені, лунає лірична композиція «Беспечный ангел». Закінчується виступ 

відомою скандальної піснею «Дай жару!», і музиканти йдуть під гучні крики прихильників та фонограму власної пісні «Мания величия».

Вже в гардеробі публіка дружно співала улюблених пісень, та на вулиці можна було чути окремі вигуки.

Летять роки, а мені здається, що я чув молодого Кіпєлова, «Фєнікса» Михайла Житнякова.